Святослав Вакарчук: Моя мiсiя - вiддавати людям свої переживання (04.2009г.)

Немає в країні людини, яка б не зна-ла Святослава Вакарчука. Дехто любить його за музику і незвичайний тембр голосу, дехто – за революційні для України відеокліпи, дехто – за громадянську позицію, а в декого він викликає відверте роздратування, що для людини публічної також своєрідневизнання. Але коли Вакар виходить досвоєї аудиторії, яку складає переважно студентство різного віку, навколойого стильної зачіски нібито з'являється німб. Для них він однозначний герой, кумир, взірецьі секс-символ.
Така ситуація спостерігалася і 6 квітня в Дніпропетровську. Вакарчук приїхав до нашого міста не з "Океаном Ельзи", а в рамках Всеукраїнського туру експериментального сольного альбому "Вночі". Заразом він влаштував творчу зустріч зі студентами, які проходили у п'яти найбільших студентських містах по маршруту туру. На заклик Вакара принести книгу дітям з дитбудинків відгукнулися всі, і наприкінці зустрічі спеціально відведенийдля цього стіл вже скрипів під вагою корисних і не дуже книжок. Сам Славко приніс у дарунок дніпропетровським сиротам томик улюбленого Гоголя – до ювілею Миколи Васильовича.
Кореспонденту "Експедиції ХХІ" вдалося зазирнути поціновувачу класики, новоспеченому джазмену і найхаризматичнішій персоні нашої рок-сцени прямо у вічі.
– Мій шлях як музиканта почався з того, що я мав відмовитися від початкових життєвих планів. Я збирався серйозно займатися наукою, і навіть готувався до виїздуза кордон. Але одного вечора у гостях я зустрівся з хлопцями, які згодом сформували "Океан Ельзи"… Ми проговорили на кухні до третьої ночі – про музику, про життя, я їм щось грав на фортепіано… Невдовзі вони мені зателефонували і запропонували стати солістом їхнього гурту. Рішення, звичайно, було важке, але я згодився. Інтуїція підказала мені, що я маю зробити саме так. Потім я дізнався, що кожен із них повинен був чимось поступитися заради мрії. Я розповідаю цю історію для того, щоб показати вам: наше щастя залежить від нас самих. Не думаю, що у 1995 чи 1996 році, коли я приймав це рішення, вкраїні було краще жити. Але ніщо тоді не заважало нам творити і відчувати себе вільними людьми. А зараз серед молоді я спостерігаю дивну апатію – мовляв, нас тут нічого не чекає, зробити нічого не можна, що нам у цій країніробити? Але успішними стають тільки ті, хто йде проти течії. І якщо мені хтось каже, що в його бідах винний Президент, Верховна Рада або ще хтось, я не вірю. У бідах країни винні тільки ті люди, які живуть у ній. Якщо ми не змінимо себе, нормального керівництва у нас не буде. Я часто бачив, як люди прибирають у своїх квартирах і викидають все сміття просто на вулицю. Оця наша ментальністьі визначає причини нашого неуспіху. Ми можемо безупинно на кухні плакатися один одному про те, яка у наспогана влада, а об'їдки все одно кидатимемо просто собіпід ноги. Думаєте, той, хто не прибирає біля свого будинку, прибере у Верховній Раді? Працюйте над собою, і через власний успіх ви зробите успішною свою країну. Я так кажу, тому що впевнююся у цьому щодня.
– Але за кордоном українці часто ведуть себе полюдськи. Чи справа у ментальності насправді?
– У Європі встановлені негласні правила співіснування, які просто не дозволяють людині бути свинею. Ось і все. А ми тут у себе такі правила вигадати ніяк не можемо. Більше того, неодноразово чув, що іноземці, які приїжджають до України, поводяться тут набагато гірше, ніж усебе вдома. І це не тому, що вони погані люди. Це тому,що у нас так можна.
– Чому ти вирішив зайнятися благодійністю?
– Наш фонд ще зовсім молодий, і це не така благодійність, до якої всі звикли. Набагато краще, коли до діяльності фонду приєднуються звичайні люди, а не просто якась"зірка" виділяє гроші з зарплати на "бідних діточок". Тут цікаво те, що майже кожен дніпропетровський студент долучився до цієї справи. Це маленька зміна для кожного з нас.
– Як ти оцінюєш сучасну українську літературу?
– Не було жодного міста – від Донецька до Львова – де мені б не задавали це питання. І якщо задають, можна зробити позитивний висновок: добре, що сучасна українська література існує. Щодо мого власного до неї ставлення… Я вважаю, що українська література не є виключенням зі світової, яка є, на мою думку, аж занадто трендовою, актуалізованою на нинішній час, поверховою. І я не думаю, що французька, німецька, іспанська література зараз виглядає інакше. В час, коли все дуже швидко змінюється, важко сконцентруватися на якійсь фундаментальній думці, і створення літературного руху, напевне, неможливе. Він не встигне настоятися… Але якщо дивитися на нашу літературу через призму цього факту, то у ній є багато чого цікавого. Я зазвичай виділяю Марію Матіос. Взагалі я завжди оцінюю будь-яке мистецтво за таким критерієм: якщо по спині біжать мурашки – тоді це моє. І тоді неважливо, який це стиль, подобається чи не подобається більшості цей витвір мистецтва… А якщо не має такого відчуття – будь воно найкраще, наймодніше, найякісніше –це не моє, я цього сприймати не буду.
– В наш час, можливо, через ту саму швидкість життя, і стосунки між людьми стають поверховими. Ми перестали цікавитися один одним, стали холодними, серед цінностей залишився тільки швидкий секс без зобов'язань і романтики. Як ти вважаєш, чи можна цеякось змінити?
– Річ у тім, що потрібно розділяти інстинкти, природне бажання чоловіка і жінки бути разом, і людські стосунки. Зпершим ми народилися, а друге ще треба в собі виховати. Сексуальні інстинкти дані нам природою, а стати духовною людиною можна тільки через належне виховання батьків і самовдосконалення. Тому є люди цинічні, які й не намагаються досягти чогось більшого, а є люди романтичні (і романтика, як правило, переростає у певну філософську позицію), що розуміють цінність справжніх відносин.
– У п'яти містах по маршруту туру ти зустрічався зі студентами. Напевне, ти в курсі їхніх проблем і переживань. Так, зараз молодь дуже турбують чинні зміни у правилах прийому до вишів – в цьому році відмінили додаткове незалежне тестування. Тобто, якщо випускник не здав тест у призначений день, він до вишуцього року не потрапить. Як ти вважаєш, це правильно?
– Коли я вступав до вищого навчального закладу, призначали конкретну дату вступних іспитів, і ніяких додаткових днів не було. Ми і подумати не могли, що можна запізнитися, проспати, бути у поганому настрої і не піти наіспит, а через тиждень зібратися і піти. На мою думку, такі має бути – це дисциплінує. Якщо у людини є дійсно поважна причина, це можна вирішити. А можна і зачекатирік, попрацювати, підготуватися краще. Те, що студенти так переживають щодо змін у правилах вступу, зрозуміло. Кожна реформа спочатку сприймається негативно, і тільки згодом починає приносити потрібні результати. Я вважаю, що це тестування – дуже правильне нововведення. Завдяки цьому у багатьох талановитих дітей з малозабезпечених родин з'явився шанс отримати бажану вищу освіту. Раніше вони знали, що вступити до престижного вишу просто неможливо. Звісно, якісь негаразди будуть і зараз – ми живемо не в ідеальному суспільстві. Але шанси значно зросли.
– Твої вірші – це історії з життя? Виконуючи пісні, ти переживаєш усе заново?
– Деякі, звісно, це історії з мого життя. Інші є вигаданими, а є й такі, на створення яких мене надихнуло щось побачене, почуте, згадане. Щодо альбому "Вночі" – якби хтось спробував сказати, що там неправдиві історії, йому б не повірили – там все і так видно. Такі речі вигадати неможна. Я взагалі вважаю, що моя основна місія – віддавати людям свої переживання. Я не дуже люблю називати свої тексти до пісень поезією. У мене часто питають: "Чому Ви їх не публікуєте?". Просто я не думаю, що це самодостатні вірші, я не дуже високої думки про свої літературні таланти, але я вважаю, що я щиро, чесно всі ці тексти переживаю, і тому вони такі близькі людям.
– Раніше ти дуже багато говорив про свою любов до джазу… і нарешті випустив джазовий альбом. Чи всі твої творчі плани вже здійснилися?
– Щастя творчої людини в тому, що вона ніколи не знає, чого їй захочеться завтра. Проект "Вночі" не був мрією всього мого життя. Просто одного ранку я прокинувся і подумав: чому б не зробити? І втілив у життя. Завтра мені захочеться чогось нового, і так, я сподіваюсь, буде й далі, доки ставатиме сил.
– Я була на вашому концерті "Суперсиметрія" в Дніпропетровську у 2003 році, і дуже багато дівчат на периферії залу кричали "Славко, я тебе хочу!", просто таки випромінювали сексуальну енергію. Чи зараз, коли музика стала серйозніша, у тебе поменшало таких фанаток? І як ти взагалі до них ставишся?
– Рок-музика в принципі – це сублімована сексуальна енергія. Вона має яскраво виражений, інстинктивний сексуальний поклик, і я в цьому не бачу жодної проблеми. Інша справа, коли фанатки переносять мій сценічний образ у життя. Життя зовсім інше, воно відрізняється від рок-казки: не можна поза сценою грати ту саму роль, або ж тебе просто не вистачить на все це. Потрібно мати якісь свої особисті фундаментальні речі – сім'ю і так далі. А до таких дівчат я ставлюся нормально, спокійно, це треба сприймати як належне. Було б гірше, якби взагалі ніхто не приходив.
– Повертаючись до фундаментального… Якби тобі треба було робити вибір між щасливою сім'єю і музикою, що б ти обрав?
– Я часто замислююся над цим питанням. Не думаю, що зміг би зробити цей вибір. Я сподіваюся, що зможу поєднувати. Втім, коли був молодший, вважав, що сім'я – це потім. Нині я все-таки прийшов до думки, що сім'я – це необхідна, дуже важлива річ, без якої людина не відчуває себе щасливою. Творчій людині важче, адже вона має любити і своїх близьких, і свою творчість. Це нелегке завдання, яке, проте, потрібно обов'язково навчитись вирішувати.
– Ти помічав, що більшість українських "зірок" намагаються пробитися на Захід не шляхом творчості, а шляхом провокацій, наприклад, знімають труси на публіці десь в США? Як ти вважаєш, чи може український музикант, актор, режисер стати популярним на весь світ? Чого їм для цього не вистачає?
– Думаю, всьому свій час…
– Не доросли ще?
– Всьому свій час…
– Роман Балаян запрошував тебе зіграти одну з головних ролей у своєму останньому фільмі разом із Янковським і Акіньшиною. Я читала, що ти відмовився через те, що не вважав себе достатньо професійним актором для такої роботи.
– Не зовсім так, то мене занадто скромним зробили… Я не хотів зніматись у кіно, мені це не дуже цікаво. Я не думаю, що зможу зіграти когось, окрім себе. Адже я є такий, який є. Проте Роман Гургенович мене вмовив прийти на проби, я прийшов і теоретично вже готовий був знятися у цьому фільмі. Але сталося так, що графік нашого туру "Міра" співпав із графіком зйомок, тож мені довелося відмовитися від ролі. Проте я не шкодую. Насправді мені більше хочеться товаришувати з Балаяном, аніж зніматися в кіно.
– В альбомі "Міра" ти цитував вислови царя Соломона. Чи ти вважаєш себе віруючою або релігійною людиною?
– Люди часто плутають ці поняття або намагаються занадто їх розділити. Віруюча людина – це людина, яка вірить у Бога. Не обов'язково бути дуже точним у ритуалах, виконувати всі канони і щонеділі ходити до церкви. Я людина, яка ходить до церкви тоді, коли цього справді хочеться. Але до Бога я стараюся доходити завжди.
– Чи потрібна ідеологія в мистецтві?
– Як тільки мистецтво починають ідеологізувати, воно перетворюється на агітку. А у віках залишиться тільки те, що являло собою мистецтво заради мистецтва, як, наприклад, ті ж "The Beatles". Ідеологія потрібна там, де є чітке структурне планування, а мистецтво з такої позиції розцінювати не можна.
– Але тебе ідеологія все-таки не обійшла. Після активної участі у Помаранчевій революції ти також був депутатом Верховної ради від "Нашої України". Чому ти пішов з політики і чи не вважаєш ти, що нинішні лідери тебе використали для збільшення власної популярності?
– По-перше, я ніколи не був у жодній партії. Не плутайте участь у списках і партійну приналежність. Я ніколи не виступав від жодної партії, тому що я не хочу бути солдатом у військовій організації. По-друге, я прийшов у політику і так само вийшов з Верховної Ради (але не вийшов з політики) лише для того, щоб показати, що у людини є сили на це. Якщо ти ідеш у цю царину, ти маєш бути впевненим, що тобі дійсно це потрібно і ти можеш саме таким чином зробити щось корисне для свого народу. Незважаючи ні на що, я вірю, що влада повинна виражати волю народу. Сьогоднішня влада, на мою думку, не готова слухати тих, хто насправді хоче працювати для народу. Нажаль, так є. Крім того, я пішов з Верховної Ради, щоб довести, що це можливо, що є хоча б одна людина, яка може просто встати і вийти. Не всі, хто туди потрапляє, автоматично стають продажними і поганими. І я не вважаю, що мене використали, не вважаю це помилкою. Для мене це безцінний досвід. Попрацювавши у Верховній Раді і покинувши це місце, я довів, що можна відмовитися від влади заради віри у краще майбутнє.
… і доки я розмовляла зі Святославом, німб не згасав.Дехто скаже, що популярність Вакарчука – фальшивка, або, як каже нинішня молодь, "фейк"; що за відсутності інших героїв українці обирають рок-ідолом невисокого фізика-піаніста з нефотомодельною зовнішністю та гуцульським корінням. Але якщо пісні його знають напам'ять, якщо ще не перевелися дівчата, які бачать його у перших еротичних снах, якщо навіть загравання з політикою йому пробачили, то чогось цей герой та вартий, незважаючи на те, хто у його війську – хлопці з гітарами, симфонічний оркестр або багатомільйонний мітинг на Майдані.

________________________________
апрель 2009 г.
Автор Христина Плахова
Источник: Экспедиция XXI №4(82) 2009

 


 
 
 
 
Copyright © 1998-2014 Все права защищены - самый большой и самый старейший фан-клуб группы Океан Ельзи
При использовании материалов с данного сайта обязательна активная гиперссылка на http://ocean-elzy.ru/
Данный сайт не является официальным, создан и работает благодаря поклонникам группы.
Материалы предоставляются поклонниками или берутся из сети Интернет с открытых ресурсов со ссылкой на них.
Однако мы напрямую сотрудничаем с администрацией группы Океан Ельзи.
Материалы, выложенные на нашем сайте, регулярно просматриваются администрацией группы Океан Ельзи,
Недостоверная или запрещённая администрацией группы Океан Ельзи информация с сайта удаляется!